Счастливая семья — пошаговое руководство. Как не упустить собственную жизнь. Часть 1.

Евгения Сербинова 4 февраля 2023

Счастливая семья. Часть1. В настоящий момент доступна только оригинальная украинская версия текста.

Сьогодні, на 12-й день війни, я намагаюся не плакати, а думати про час, коли всі ми повернемося до мирного життя. Як я собі це уявляю? Наші домівки: старі вцілілі або відбудовані, але свої. Ми живемо вдома. Вдома — значить почуваємося вільно і розслаблено, захищено. Знов як має бути — спокійно. А найголовніше вдома — це сім’я. Тобто всі свої разом. Все добре.

Я починаю чаклувати і кликати той час, коли плануватимуться весілля, бо закохані прагнутимуть бути разом. І я хочу своїм внеском до мирного майбутнього зробити ці нариси в поміч тим, хто хоче мати щасливе сімейне життя.

Зміст

Частина 1. Чому сімʼя? Адже є ще робота…
Частина 2. Як не варто вибирати.
Частина 3. Особливо небезпечні сценарії або «Так, діти, не робіть!»

3.1 Дуже популярний спосіб — цивільний шлюб.
3.2 Коли коханий одружений
Далі буде…

Частина перша. Чому сімʼя? Адже є ще робота…

Я напишу про сім’ю все, що знаю, бо це дуже важливо. Як психолог я понад 20 років веду семінари та консультації. І хай яка проблема заявлена клієнтом: бізнес, творча реалізація, особисте життя чи здоров’я — ми дуже швидко натрапляємо на тему сім’ї. Абсолютна більшість наших проблем пов’язана з сім’єю, де ми виросли. Ми розбираємося в спадщині неусвідомлених поглядів, традицій та сюжетів долі зовсім не для того, щоб знайти винних. Просто неможливо бути собою, полагодити травмовані частини особистості та зрештою мати вибір в житті без роботи з сімейним простором.

«Секретних складників» я не маю. Проте я багато знаю про те, що неодмінно заведе вас в глухий кут стосунків. Я знаю, які вибори і вчинки є відверто небезпечними, і що з них виявиться оманою. Часто помилки людей настільки очевидні, що я відчуваю себе ворожкою, яка все «бачить» перш ніж їй розкажуть. Це не так — просто ми болісно передбачувані без важливих знань про закономірності сімейних стосунків.

Я давно хочу покласти цьому край! Ви або скористаєтеся моїми знаннями, або принаймні будете уважні. Це не путівник, радше посібник із техніки безпеки. Почнімо!

Життя дорослих людей складається з «особистого» і роботи. Для багатьох вони рівноцінні. Але ми дуже по-різному до них підходимо. Порівняйте:

Наприклад, вибору професії ми присвячуємо чимало часу і зусиль. Нас ізмалечку питають: «А ким ти будеш? …», усміхаються над першими кулінарними спробами: «Ну все, станеш кухарем!» Уважні батьки придивляються до дитини: які здібності, що її цікавить? Розмірковують: куди б це все згодилося? Чи це принесе гроші/успіх? Чи на таке є попит? А хто пам’ятає себе чи близьких у випускному класі — це напруження і сумніви: куди поступати? Тут треба прямо вирішувати свою долю, не можна гаяти час: далі доведеться вчитися кілька років, щоб стати — ким? Звертаємося по профорієнтацію, відвідуємо курси…

А щодо особистого життя — тут тихо. Жодної підготовки чи бодай бесіди з дітьми зазвичай ніхто не веде. Якщо питання: «Звідки я?» — понервували і владнали, батьки вважають, що можна розслабитися. Більше нема про що говорити аж до теми контрацептивів у пубертаті)). Не дуже звертають увагу, що там у дитини в думках щодо сім’ї, чи є які налаштування? «Ну, хтозна, як складеться, кого зустріне, як воно буде… Це вже хай сама вирішує, правильно?»

Та вирішує, чому ні? Але як! …

Насправді налаштування, звісно, вростають протягом дитинства та підліткових років. Часто геть неприємні, про які ніхто не хоче згадувати. Бо це спересердя вмазане: «Народиш своїх — побачиш тоді! …» Невже після таких загрозливих натяків хтось мріятиме «народити своїх»?

Саме слово «сім’я» у багатьох викликає таку бентегу, яку хочеться відсунути якомога далі.

Я вам більше скажу: замість «кохання» ми все частіше кажемо «стосунки». Відчуваєте різницю? «Я була закохана» (доволі інтимне зізнання) та «У мене були стосунки» (більш відсторонена констатація). Так ми знецінюємо своє кохання. Навіщо? Бо стосунків може бути безліч різних, а коханням будь-що не назвеш! Якщо ми закохані, значить, глибоко, як то кажуть «серйозно», вразливо, і це капець як важливо для нас! Ми не розкидуємося коханням. А стосунки — ой, не смішіть: їх буде скільки завгодно. Нащо їх берегти?

Ця дивна мовна тенденція описує наш страх самотності: ми боїмося довго чекати на кохання. Бо можливо доведеться певний період юності прожити без пари, сподіваючись на зустріч, але не знаючи напевне — коли? І чи станеться? Звісно, такий підхід робить кохання коштовним. Коли знаходимо свою пару, то радіємо дуже бурхливо, а також точно відчуваємо, що саме тепер робити — одружитися. Бо це з давніх-давен означало: «ми тепер разом», «ми обрали одне одного і не відпустимо свого щастя».

Але сім’я дедалі більше здається надто складним і проблемним проєктом, щоб заморочуватися ним в юності. Тому про сім’ю ми говоримо неохоче. Відкладаємо це «на потім». Якщо у вас не так — це хороша новина! Бо така стратегія небезпечна, а чому і як цього уникнути — я поясню трохи далі.

Порівнюємо далі.

Пригадайте: ми багато разів за життя змінюємо роботу — компанію, посаду, навіть професію, і це вважається нормальним, ба навіть прогресивним, бо ж особисте зростання, оце все… Наші колеги навряд чи страждають, часом ледь звертають увагу. В новій компанії нам може бути краще чи гірше, наш вибір може виявитися хибним, а уявлення про роботу несумісними з умовами та очікуваннями, та це жодного разу не трагедія, бо — що? Правильно, завжди можна «обтрусити пил зі своїх ніг» та рушити далі. Без проблем.

Не так із сім’єю. Адже наше подружжя та діти — це ті, з ким ми поєднані всіма почуттями та сподіваннями. Ми хочемо мати вдома людей, з якими нам добре, які нас щиро люблять, дійсно розуміють, цінують, піклуються про нас. Добре, коли ми можемо їм довіряти, знаємо, що нас не полишать за жодних обставин.

Коли вдома все добре, будь-яку кризу, випробування та негаразд, які все одно трапляються час від часу в нашому житті, ми долаємо без ускладнень. Бо в будь-який момент ми повертаємося додому, і нас огортає любов сім’ї, підтримує турбота і віра.

Натомість під час розладу в стосунках, коли люди сваряться чи бойкотують одне одного, або переживають зраду чи розлучення — душа болить, туга і безсилля буквально паралізують всіляку здатність радіти успіхам в роботі чи креативити «всім назло».

Коли ми руйнуємо сім’ю (саме так, сім’я не сама руйнується), страждають одразу кілька поколінь: наше подружжя, яке також мріяло колись про щастя, а тепер після гіркого досвіду чи наважиться? Нашим дітям, хай які дорослі і розумні вони є, — боляче і хочеться батьків разом, щоб помирилися, щоб жити посеред їхньої любові, захищено та спокійно. Плюс наші батьки, які бачитимуть тепер онуків не так часто і не матимуть любові та турботи від родини на старість. Вони переймаються нашими стражданнями, хвилюються, що ж вони зробили не так, що їхні діти нещасливі.

Болісний відгомін цих драм ми спостерігаємо тепер, під час війни, коли розлучені чоловіки, вже маючи іншу пару, навіть з дитиною, не могли залишити своїх дітей колишньої дружини в небезпеці і тягнули їх в евакуацію всіх разом. Так, бо ці зв’язки — на все життя, що проявляється в цій критичній ситуації.

Сім’я — це глибокі стосунки. Сім’я — це виконання життєвих завдань долі та уроків душі. Сімейне життя показує, які ми насправді. Вдома ми з усіма разом проживаємо і легкі, і складні часи, тому наші близькі обов’язково відчують на собі всі наші вади. Навряд чи ми можемо грати в сім’ї якусь іншу «роль», вдавати з себе когось більш успішного чи впевненого: рідні знають нас, як облуплених. В сім’ї ми вчимося любити одне одного такими, які є. Саме тут можна побачити, чи змінюємося ми на краще.

Одне американське дослідження тривало близько 100 років і аналізувало умови та фактори гармонійного життя. Воно довело фактично, що саме теплі сімейні стосунки та оточення близькими людьми впливали на тих, хто прожив довге щасливе життя при ясному розумі та здоров’ї.

Ніщо, як то кажуть, не передвіщало…